Населення України та світу
Етнічний склад населення
Етнічні групи людей
Сучасний національний склад населення світу є результатом тривалого історичного розвитку. Наука, що вивчає культуру, побут, походження та розселення народів, має назву етнографія (з грец. «етнос» – плем’я, народ і «графос» – пишу).
Слід розрізняти поняття «етнос», «нація» і «народ».
Етнос – група людей, яка історично склалася на певній території і має свої мову, культуру, особливості менталітету.
Народність – мовна, територіальна, культурна та економічна спільнота людей.
Коли спільні риси мови, культури, єдність території набувають стійкого характеру, народність перетворюється на етнічну націю – останню форму етносу.
Отже, етнічна нація (з латин. – народ) – історична спільнота людей, яка склалася в процесі формування єдиної для неї літературної мови, особливостей культури, території та видів господарської діяльності.
Кожна людина усвідомлює себе представником певної нації. Тоді говорять про її національність.
Національність – термін, що визначає належність людини до певної нації або народності.
Політична нація (народ) – це все населення певної країни.
Більшість учених вважають, що в сучасному світі існує від 2 тис. до 4 тис. націй і народностей: від найдрібніших, чисельність яких становить десятки чи сотні осіб, до найбільших – понад 100 млн осіб. Великою є нація, якщо в ній налічується понад 1 млн осіб. Таких націй відомо близько 310. Разом вони становлять 95,7 % усього населення планети.
Українці за кількістю посідають 22-ге місце серед націй. Їх у світі близько 45 млн, зокрема на території України проживає 35 млн.
До найбільших за чисельністю націй, у кожній з яких налічується більше 100 млн осіб, належать
китайці (понад 1 млрд осіб),
хіндустанці (понад 220 млн осіб),
американці США (близько 200 млн осіб),
бенгальці (близько 180 млн осіб),
росіяни (близько 150 млн осіб),
бразильці (близько 140 млн осіб)
та японці (близько 130 млн осіб).
Національний склад населення країн
За національним складом населення вирізняють три типи держав: однонаціональні, двонаціональні та багатонаціональні.
- Однонаціональними вважаються країни, у яких понад 90 % становлять представники однієї нації. До них належить більшість держав Європи, Латинської Америки, Австралія, арабські країни Аравійського півострова та Північної Африки.
- Двонаціональні – це країни, у яких абсолютну більшість становлять дві нації. До цього типу відносять Канаду (де переважають англоканадці та франкоканадці), Бельгію (у якій живуть фламандці й валлони), Кіпр (у якому є греки-кіпріоти і турки-кіпріоти) та деякі інші країни.
- Найбільше у світі багатонаціональних країн. Вони переважають в Азії та Африці (крім північної частини). Перше місце у світі за цим показником посідає Індія, в якій проживає понад 150 націй і народностей. Майже стільки ж їх в Індонезії. Багатонаціональною державою є і США. У Європі такими країнами є Швейцарія, Велика Британія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Молдова. Саме в країнах із багатонаціональним складом населення часто загострюються міжетнічні суперечності.
Мови народів світу
Нації й народності об’єднують у споріднені групи, що дає можливість простежити їхнє походження. Найважливішою для цього ознакою є мова. Загальна кількість мов становить 5–7 тис. З розвитком зв’язків між народами та активізацією міграційних процесів кількість живих мов неухильно скорочується. Здебільшого кожній нації та народності притаманна своя мова. Проте мов значно більше, ніж націй. Частими є й випадки, коли однією мовою говорять кілька народів.
Найбільш поширених мов – 40. Ними говорять близько 2/3 населення світу.
Найпоширеніша мова у світі – китайська. Окрім Китаю, вона є державною мовою Тайваню та однією з державних мов Сінгапуру. У Європі найуживанішою є німецька мова. Це єдина державна мова у Німеччині, Австрії та Ліхтенштейні, а також одна з державних у Швейцарії, Люксембургу, Бельгії.
Сьогодні зростає роль офіційних (державних) мов. Вони є засобом міжнаціонального спілкування, мовами офіційних документів. Часто ними користуються люди, які рідною вважають іншу мову. Зокрема, це явище характерне для Африки, де після періоду колоніалізму залишилися мови країн-метрополій. Так, у цьому регіоні французька є офіційною мовою в 21 державі, англійська – у 19, португальська – у 5, іспанська – в 1. Сучасними мовами світового значення вважають 8 мов: китайську, англійську, іспанську, арабську, російську, португальську, німецьку, французьку. Ці мови найчастіше використовують для міждержавного спілкування, і кількість людей, які володіють ними, є найбільшою.
Мовні сім’ї
Близькі за походженням, граматикою, словниковим запасом мови об’єднують у великі мовні сім’ї. До них відносять мови, які мають не менше 15 % подібних слів, що часто вживаються під час спілкування. Фахівці-лінгвісти виокремлюють близько 420 мовних сімей. Найвідоміших із них – близько 20. Вони поділяються на мовні гілки, а ті, своєю чергою, – на мовні групи. Існує також близько 100 мов, які не можна віднести до жодної з сімей. Процес формування мовних сімей тісно пов’язаний із розселенням людей. Тому сусідні нації часто мають подібні мови.
Найпоширенішою є індоєвропейська мовна сім’я. Індоєвропейськими мовами говорять 45,2 % населення світу. Вони об’єднують понад 150 мов. На думку вчених, усі індоєвропейські мови походять від єдиної праіндоєвропейської мови, носії якої жили 5–6 тис. років тому. Місцем зародження цієї мови вважають степові райони на межі Європи та Азії. У межах індоєвропейської мовної сім’ї виокремлюють майже 20 мовних груп, які об’єднані у 7 гілок. У Європі найбільші з них германська, італійська, балто-слов’янська, кельтська; в Азії – арійська. Унаслідок колонізації європейцями світу мови цієї сім’ї нині представлені на всіх заселених материках.
Другою за поширенням є китайсько-тибетська (сино-тибетська) мовна сім’я. Її мовами говорять 22,9 % населення Землі. Вона об’єднує близько 300 мов, поширених у Східній, Центральній і Південно-Східній Азії. Найбільші мовні групи цієї сім’ї – китайська й тибето-бірманська. До першої з них належить китайська мова з її кількома діалектами. Друга об’єднує численні мови народів М’янми та західної частини Китаю.
Народи Південно-Західної, Центральної, Північно-Східної Азії говорять мовами алтайської мовної сім’ї. Ці мови походять від давньої праалтайської мови, яка зародилася на півдні Сибіру і в горах Алтаю. Нині алтайська мовна сім’я об’єднує близько 60 мов. У її межах найбільшими гілками є тюркська (турецька, казахська, узбецька, татарська, азербайджанська й інші мови) та монгольська (монгольська, бурятська, калмицька мови).
Уральська мовна сім’я складається приблизно з 20 мов. Прауральська мова зародилася в південних околицях Уральських гір. Мовами фінно-угорської гілки цієї мовної сім’ї говорять корінні народи Уралу й Поволжя: мордва, удмурти, марійці. Частина їхніх предків у ІХ ст. переселилися в Центральну та Північну Європу. Так сформувалися, зокрема, угорська, фінська, естонська мови.
Народи Тропічної Африки, що живуть на південь від Сахари, говорять більш як 200 мовами нігеро-конголезької мовної макросім’ї, яка складається з окремих сімей. Одна з найпоширеніших у світі мов – арабська – належить до афразійської макросім’ї. Нею говорять на півночі Африки та Аравійському півострові.
Національний склад населення України
Українці – титульна нація країни
Предки українців жили в межах сучасної державної території. Це титульна державотворча нація.
Титульна нація – частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави.
Українська нація склалася протягом ХІІ–ХV ст. Українці, як правило, круглоголові, високорослі, світлоокі, колір волосся часто світлий. Паралельно у ХІV–ХVІІ ст. формувалася й українська мова. В основу літературної мови покладено київсько-полтавський діалект.
Назва «українці» вперше зафіксована в письмових джерелах ХVІ ст., присвячених боротьбі з татарами. У першій половині ХVІІ ст. українцями називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. У першій половині ХІХ ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнське поняття. Остаточно ця самоназва утвердилася на Галичині й Буковині у часи піднесення українського національно-культурного руху наприкінці ХІХ ст., а у Центральній та Східній Україні – на початку ХХ ст.
Українська етнічна територія розташована у центрально-східній частині Європи. Саме на ній сформувалася праслов’янська етнічна спільнота. Українці віддавна сприймали природне середовище як невід’ємний складовий елемент рідного краю. Заселені ними землі зручні у природному та геополітичному сенсі. У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України. Етнічна територія українців залишається найбільшою серед європейських народів.
Українці належать до великих за чисельністю націй світу. На території України їх проживає 77,8 % від усього населення. Вони становлять абсолютну більшість на всій території держави за винятком Криму, де їхня частка дорівнює 24,3 %, а у Севастополі – 22,4 %.
Найбільше українців серед населення західних (окрім Закарпатської та Чернівецької областей) і центральних регіонів – понад 90 %. Найбільшим відсотком українців вирізняється Івано-Франківська область – 97,5 %. У Закарпатській області українці (80,5 %) переважають в усіх адміністративних одиницях за винятком Берегівського району. Також українці є меншістю у прикордонних з Угорщиною частинах Ужгородського та Виноградівського районів. У Чернівецькій області українці становлять 75 %.
Дещо менший показник – 75–80 % – у східних і південних областях. Частка українців знижується менш як до 60 % лише у двох областях: Донецькій (56,9 %) і Луганській (58 %). У деяких містах Донеччини українців навіть менше ніж половина: Донецьку (46,7 %), Єнакієвому (45,3 %), Макіївці (45 %).
Трохи перевищує 60 % частка українців в Одеській області – у середньому 62,8 %. Українське населення розміщене по території області вкрай нерівномірно: від 90–95 % у північних і північно-східних районах до 7–30 % у південних.
Частка українців значно більша серед сільського населення (87 %) порівняно з міським (73,3 %). Якщо говорити про вікові групи, українців більше серед дітей і літніх людей (понад 80 %).
На етнічній території українців можна виділити 7 антропологічних типів. Понад 60 % українців належить до центральноукраїнського типу. У Галичині переважає дунайський тип, а на Волині – поліський.
Національні меншини
В Україні живуть 22,2 % людей, які належать до інших національностей. Це національні меншини (представники націй, що мають свої історичні землі за межами України) та етнічні меншини (їхня історична батьківщина розташована в сучасних кордонах нашої держави). Найбільші національні й етнічні меншини (за даними перепису 2001 р.) представлені в таблиці.
Найчисельнішою національною меншиною є росіяни. Вони становлять 17,3 % від усього населення України. Це найбільша російська діаспора у світі та найбільша національна меншина в Європі.
Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно до середини ХХ ст. через міграції з ближніх до України територій Росії. Також радянська влада організувала масове переселення росіян на місце вимерлих українців після голодоморів, до Криму – після депортації кримських татар. Чималий вплив справила післявоєнна відбудова підприємств, коли за «оргнабором» прибували робітники в основному з Росії. У подальші роки тривало переселення росіян у промислові райони та великі міста України.
Нині найбільша кількість росіян мешкає у Криму (58,3 %), Луганській (39 %), Донецькій (38,2 %), Харківській (25,6 %) і Запорізькій (24,7 %) областях здебільшого в містах і селищах міського типу. Найменше росіян живе у західних областях України: Тернопільській (1,2 %), Івано-Франківській (1,8 %), Волинській (2,4 %), Закарпатській (2,5 %) та Рівненській (2,6 %). Інші національні меншини становлять невеликий відсоток від населення України, але подекуди утворюють місця компактного проживання.
Білоруси – друга за чисельністю національна меншина в Україні (0,6 % від загальної кількості населення держави). Вони компактно розселялися ще з XVIII ст. на Чернігівщині, Волині, Київщині. Також білоруси є в усіх великих містах.
Молдавани нині становлять 0,5 % населення України. Їхня спільнота формувалася на українських землях упродовж століть від часів Київської Русі, коли на Галичині їхня частка була істотною. Масове переселення молдаван на українські землі (на Буковину) через турецькі репресії починається з XVI ст. А через століття їхні поселення виникають у межиріччі Дністра та Південного Бугу.
Три чверті всіх болгар в Україні проживає у Південній Бессарабії на Одещині. Вони становлять понад 0,4 % населення. В окремих районах болгари є абсолютною більшістю. Другий центр їхньої концентрації – південь Запорізької області. Болгари з’явилися в Україні на зламі XVIII–XIX ст., утікаючи від Османської імперії, та після російсько-турецьких війн. Прибувши сюди, болгари заснували місто Болград, десятки сіл. Пізніше, у середині ХІХ ст., вони одержали землі у Приазов’ї.
Угорці в межах сучасних земель України проживають з IX ст. на Закарпатті, де нині становлять 12 % населення області.
Румуни в Україні проживають переважно на Буковині, де їх сконцентровано понад 95 %. Румунські поселення тут відомі з ХVІ ст. Поселенці брали участь у гайдамацьких повстаннях. Після захоплення Румунією Південної Бессарабії там також зросла кількість румунів. Нині у Чернівецькій області румуни становлять 12,5 % населення області. Серед румунів 92 % визнали рідною мовою румунську. Це шоста за поширенням мова в Україні. Також румуни мають у Чернівецькій області певну культурну автономію.
Розселення поляків в Україні історично пов’язане насамперед із Галичиною та Правобережною Україною. Саме тут існували найчисельніші польські громади. Польська колонізація українських земель тривала з ХІV ст., коли було загарбане Галицько-Волинське князівство й почалося окатоличування населення. З середини XVI ст. посилилося переселення польських селян і міської бідноти на західноукраїнські землі. Наприкінці XVIII ст. багато поляків жили вже по всій Правобережній Україні.Нині нечисельні польські громади збереглися на Житомирщині (3,5 % населення області), Хмельниччині (1,6 %) та Львівщині (0,7 %).
На території сучасної України за часів Київської Русі існували громади слов’яномовних євреїв. У ХVІ–ХVІІ ст. в Україні оселилися європейські євреї, вихідці з Польщі, які говорили мовою германської групи індоєвропейської сім’ї – ідиш. Після другого і третього поділів Польщі й запровадження царизмом у 1796 р. дискримінаційної смуги осілості відбулося штучне скупчення євреїв у містечках Правобережної України. У ХХ ст. кількість євреїв в Україні стрімко скорочувалася через геноцид під час нацистської окупації, воєнну евакуацію, велику хвилю еміграції до Ізраїля і США. Нині найбільше єврейського населення живе в Одесі, Чернівцях, маленьких містечках Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Закарпатської областей, у місті Києві. Вихідцями з України є єврейський письменник Шолом Алейхем, одна з засновників держави Ізраїль Голда Меїр, видатний фізик Абрам Йоффе.
Греки в Україні живуть у Приазов’ї. Їхнє переселення в ці райони почалося з VІ ст. до н. е. з давньогрецьких міст-колоній у Криму. Найбільше грецького населення переселилося з Криму наприкінці 1770 р. після проголошення його незалежним ханством. Утікаючи від турецької навали, греки заснували на березі моря місто Маріуполь і 22 села навколо нього. Із Криму до Приазов’я вони привезли багато назв: Гурзуф, Ялта, Карань, Ласпі.
Етнічні групи в Україні
На території України до корінних народів належать кримські татари, караїми, кримчаки, гагаузи, кримські греки. Тому вони є етнічними, а не національними меншинами. Такі етнічні групи ще називають «бездержавними націями».
Кримські татари сформувалися як нація у Криму. Вони вважають себе нащадками народів, що приходили до Криму в різні історичні епохи: таврів, скіфів, сарматів, аланів, греків, готів, римлян, хозар, печенігів, турків, половців. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ відбувалася протягом століть. Єднальними засадами були спільність території, тюркська мова й ісламська релігія.
Остаточно процес формування нації завершився в період існування держави кримських татар – Кримського ханства (ХV–ХVІІІ ст.). Більшу частину своєї історії ханство перебувало в залежності від Османської імперії та було її союзником. Основна архітектурна пам’ятка того часу, що збереглася до наших днів, – ханський палац у столиці середньовічного Криму – Бахчисараї. Уперше назву кримськотатарського етносу згадано в козацьких літописах ХVІ–ХVІІІ ст.
Після російсько-турецької війни 1783 р. Крим окупувала Росія. В історії кримських татар почалася доба, яку вони називають «Чорне століття». Гноблення з боку російської адміністрації, відчуження землі у кримськотатарських селян спричинили масову еміграцію кримських татар до Османської імперії. Це призвело до занепаду сільського господарства і майже повного знелюднення степової частини Криму. Наприкінці XIX ст. в Криму лишилося близько чверті всього татарського населення.
Після встановлення радянської влади у 1921 р. було створено Кримську АРСР у складі Росії. Державними мовами були російська і кримськотатарська, а керівництво республіки складалося переважно з кримських татар. Однак після нетривалого піднесення національного життя (відкриття національних шкіл, театру, випуск газет) почалися сталінські репресії 1937 р. Більшу частину кримськотатарської інтелігенції було репресовано. У 1941 р. Крим опинився під владою гітлерівців, які розв’язали терор проти мирного населення, а 1944 р. став роком головної трагедії у кримськотатарській історії. 18 травня 1944 р. за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ було звинувачено у зрадництві й депортовано з Криму в Середню Азію й на Урал. Загалом депортовано майже 200 тис. кримських татар. З-поміж них загинули 40 тис. осіб. На відміну від інших народів, депортованих 1944 р. і повернутих на батьківщину у 1956 р., кримським татарам було заборонено переїздити до Криму.
Масове повернення почалося у 1989 р. Станом на 2013 р. у Криму мешкали близько 270 тис. кримських татар, що становить 13 % від загального населення півострова. Кримські татари послідовно виступають за територіальну цілісність України на противагу проросійському сепаратистському руху в Криму. Попри це, у березні 2014 р. Росія анексувала Крим, а кримськотатарським лідерам заборонила в’їзд до нього. Кримські татари заявляють про невизнання російської окупації Криму. Татарська та кримськотатарська мови, хоч і споріднені через належність до тюркської мовної групи, не є найближчими родичами. Значно ближчі до кримськотатарської мови турецька й азербайджанська.
Релігійний склад населення
Географія світових і національних релігій
Як виникла релігія
Особливе місце в духовному житті людей завжди посідала релігія. Вона визначає систему світогляду, світосприйняття та ставлення до світу людини, передбачає сукупність звичаїв, обрядів, набір культурних, духовних і моральних цінностей, що зумовлюють поведінку людини.
Релігія (з латин. – «зв’язок») – сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві.
Релігійні вірування і пов’язані з ними обряди виникли ще в первісної людини. Це був:
- фетишизм (шанування неживих предметів та приписування їм надзвичайної сили)
- анімізм (вірування в духів і безсмертну душу людини)
- тотемізм (віра у священних тварин і рослини, їхню надзвичайну спорідненість із людьми)
- культ предків.
У таких віруваннях божеств було багато. Спершу люди самі здійснювали релігійні обряди. Пізніше це стало заняттям чаклунів, магів, шаманів, жерців, а з часом – духовенства. З переходом до класового суспільства змінилася й релігія. Люди почали вірити в одного бога. Спершу релігії обслуговували один народ, а з I тис. до н. е. вони долають державні кордони.
Сучасні релігії залежно від їхнього поширення та ролі поділяють на світові, тобто ті, що сповідують у багатьох країнах, і національні, притаманні одному або ж небагатьом народам. Кожна релігія має свої догмати (вірування, які приймаються бездоказово), священні книги та обряди.
Світових релігій три: християнство, мусульманство (іслам) і буддизм. Усі вони виникли в Азії.
Християнство
Найпоширеніша у світі релігія – християнство. Нині налічується близько 2,3 млрд християн, тобто вони становлять понад 45 % населення планети. Ця релігія зародилася на початку І тис. до н. е. у Південно-Західній Азії. Священною книгою християн є Біблія, яка складається зі Старого і Нового Завітів. Основу вчення становить віра у Бога Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людей. Бог виступає у трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог – Дух Святий. Християни вірять у безсмертя душі, загробне життя, пекло і рай, а також у друге пришестя Христа. Один з основних постулатів християнства – заклик до терпіння та всепрощення. У сучасному світі християнство поширилося на всі материки. Це основна релігія вірян Європи, Америки, Австралії та Нової Зеландії. Християнство сповідують також деякі країни Азії (Грузія, Вірменія, Філіппіни) та Африки (Ефіопія, Південна Африка).
У XI ст. через релігійні суперечки християнство розпалося на дві гілки: православ’я та католицтво. А в XVI ст. від католицтва відокремився протестантизм. Ці три течії християнства дуже близькі, проте різняться організацією церкви, обрядами й деякими особливостями вірування.
Нині 60 % усіх християн світу є католиками. Поширене католицтво у Південній і частково Центральній Європі, Латинській Америці, на Філліпінах. У католиків єдиний центр керування – Ватикан, глава – Папа Римський. Католицькі костьоли оздоблені скульптурами, не мають ікон, здійснюють пишні обряди.
Близько 30 % християн становлять протестанти. Їхнє вчення поширилося в Північній і частково Середній Європі, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Протестантизм виник як сила опору Ватикану, тому протестанти не підпорядковуються Папі Римському. Протестантизм вирізняється великою демократичністю та спрощенням обрядів. Богослужіння зведене до проповіді, молитви, співу псалмів і гімнів рідною мовою.
Православні християни становлять лише 10 %. Православ’я – найдавніша, класична гілка християнства. Навіть назва її трактується як «правильно славлю Бога». У православних немає єдиного центру керування, як у католиків, а існують автокефальні національні церкви. Обряди та оздоблення церков дуже пишні. Поширене православ’я у Східній і Південно-Східній Європі, Росії, Греції, Грузії, частково на Кіпрі.
Мусульманство (іслам)
Другою за кількістю вірян світовою релігією є мусульманство (іслам). Цю віру сповідують понад 1,5 млрд осіб, що становить 21 % населення світу. Іслам виник на Аравійському півострові пізніше від християнства (у VII ст.), тому запозичив у нього окремі риси. Зокрема, мусульмани також вірять у безсмертя душі, загробне життя, пекло і рай. Священною книгою ісламу є Коран – основа релігійного та громадянського законодавства мусульман. Вони вірять у єдиного Бога Аллаха, повинні кілька разів на день здійснювати намаз (молитву). Будинок моління мусульман – мечеть. Іслам переважно поширений у Південно-Західній, Центральній і частково Південно-Східній Азії, Північній, Західній та Східній Африці. Найбільшою мусульманською державою за кількістю вірян є Індонезія. Державною релігією іслам проголошено у 28 країнах світу, зокрема в Пакистані, Афганістані, Ірані, Саудівській Аравії. До Європи мусульманство потрапило за часів турецького поневолення. У наш час його сповідують такі європейські країни, як Албанія, Боснія і Герцеговина.
Буддизм
Третьою за кількістю вірян світовою релігією є буддизм. Нині у світі налічується до 500 млн буддистів, що становить 7,7 % населення Землі. Виник буддизм на півночі Індії в VI–V ст. до н. е. Він заперечив поширений тут поділ людей на стани та проголосив рівні можливості людей щодо «спасіння». Священні книги буддизму відомі під назвою «Трипітака». Буддійські храми дуже ошатні. Головним атрибутом у них є скульптура Будди, що сидить на квітці лотоса. Нині буддизм поширений у країнах Східної, Південно-Східної та Центральної Азії. У Монголії, Бурятії (Росія) і на Тибеті він набув форми ламаїзму, в якому особливу увагу приділяють магічним заклинанням.
Національні релігії
Крім світових, є багато національних релігій. Найдавніша з них – іудаїзм, поширений серед євреїв. Цій релігії вже понад 3 тисячі років, тобто на тисячу років більше, ніж християнству. Євреї вірять у єдиного бога Яхве, а свій народ вважають богообраним. Нині іудаїзм – державна релігія Ізраїлю. Шлюб, розлучення, смерть, перехід в іудаїзм належать винятково до відання релігійних установ. Існує навіть релігійний суд. Символами іудаїзму є шестикутна зірка та семисвічник менора. Священна книга іудеїв – Тора, або П’ятикнижжя Мойсея. Також іудеї читають Талмуд. Синагога – це не храм, а тільки місце, де іудеї збираються для молитви, проведення релігійних обрядів і просто для зустрічі одне з одним. Часто при синагогах є школи, де діти й підлітки вивчають Тору. Храм у іудеїв тільки один, від якого нині в Єрусалимі збереглася Стіна Плачу – найсвятіше місце євреїв. У ній між каменями можна залишити записку з проханням до Бога.
Жителі Індії та Непалу сповідують індуїзм, який освятив поділ людей на стани. Для кожного стану встановлено суворий порядок, виконання якого дає людині посмертну відплату. В індуїзмі існує кілька мільйонів божеств. Найшанованіші з них – Брахма, Шива та Вішну. Індуси вірять у переселення душ, священними тваринами вважають корову, мавпу й кобру. У загальних рисах індуїзм сформувався в перших століттях нашої ери. Священних книг в індуїзмі кілька: Веди, Махабхарата і Рамаяна. Індійські храми дуже пишні, багатоступінчасті. У них символічно передано ідею поступового сходження до неба.
Національними релігіями китайців є конфуціанство й даосизм, які склалися в VI–V ст. до н. е. Даосизм проголошує віру в багатьох богів і святих. Жерці займаються ворожінням, магією, торгівлею амулетами. У конфуціанстві ж немає не лише жерців, а й Бога. Це філософське вчення, яке передбачає підкорення старшому за віком або посадою, стверджує, що соціальне становище людей визначене небом.
Японці на основі культів природи та предків сповідують синтоїзм. За їхніми поглядами, світ населений різними духами й божествами – камі, які оточують людину і впливають на її життя. Храм синтоїстів – це невелике скромне приміщення, обмежене П-подібними ритуальними воротами – торіями. Вони не мають дверей, традиційно пофарбовані у червоне. Вважають, що торії є входом у світ, де панують камі, й кожен може поспілкуватися з ними. Приходячи до храму, увагу духів привертають плесканням у долоні або ударом ритуального дзвона. Молебного залу немає. Усі обряди відправляють просто неба.
Варто зазначити, що в Китаї та Японії одні й ті самі люди сповідують кілька релігій одночасно: окрім названих, ще й світову релігію – буддизм.
Жителі деяких країн Тропічної Африки, Океанії, а також окремі племена Азії, індіанці Америки, аборигени Австралії мають свої традиційні вірування, так звані примітивні релігії, що подібні до поглядів наших давніх предків.
Держава і релігія
У різних державах склалися неоднакові відносини державних та релігійних закладів. Є держави з режимом державної церкви. Наприклад, у Великій Британії, Данії, Швеції, Фінляндії, Італії, Греції, Ізраїлі переконані в благотворній дії релігії на політику і суспільну мораль. У школах таких країн наявна релігійна освіта. Священики утримуються за рахунок державного бюджету, тому держава делегує їм певні повноваження: реєстрацію шлюбів, народжень, смертей тощо. У конституціях понад 40 держав світу зафіксовано особливий статус певної церкви.
Є держави, які навіть очолюють духовні особи. Скажімо, на чолі Ватикану стоїть Папа Римський. Таким є й Іран, де публічна влада зосереджена в руках довічного лідера мусульманського духовенства. Ці держави називають теократичними. У них громадянам заборонено сповідувати іншу релігію, окрім державної. Усе життя регулюється релігійними нормами.
В інших державах конституція не наділяє ту чи ту релігію статусом державної, але надає статус традиційної одній або кільком релігіям. Саме вони мають перевагу у співпраці з державою у сфері культури, освіти, соціального захисту. Священики цих релігій допускаються у збройні сили і виправні установи. Фінансові витрати на утримання служителів культу покриваються з державного бюджету. Такі відносини держави і церкви притаманні, зокрема, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, Ірландії.
Нарешті, є країни, де діє принцип відокремлення церкви від держави. До них належать Франція, Нідерланди, Росія. Це не означає однакового ставлення до будь-яких релігій. До уваги беруть усталені століттями традиції. Священики живуть за рахунок пожертв прихожан. Такі держави називають світськими. У них немає жодної державної чи обов’язкової релігії, визнається свобода релігії та атеїзму, тобто релігійних або антирелігійних поглядів.
Релігія в Україні
Україна є світською державою. У ній державні органи не контролюють громадян у сфері релігії, керуючись Резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи, що декларує невтручання держави у релігійні справи. Водночас держава гарантує захист прав і свобод людини, виступає проти розпалювання релігійної ворожнечі. У Конституції України закріплено свободу волі та совісті громадян, тобто законодавчо держава затверджує політику віротерпимості, можливості сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, у тому числі для військовослужбовців та ув’язнених. Церковні організації не підконтрольні державі й не мають засобів прямого впливу на органи влади, політичну ситуацію в країні. Разом з тим на законодавчому рівні визнано значущість православ’я для історії, культури, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства.
Україна – багатоконфесійна держава. У її межах існує майже 35 тис. релігійних громад, які є прихильниками близько 90 конфесій (віросповідань). Утім 98 % вірян вважають себе прихильниками християнства. Християнська церква в Україні має понад тисячолітню історію. Вона завжди була осередком культури, формувала етичні норми, впливала на розвиток освіти й мистецтва, проповідувала принципи любові та справедливості. У давні часи християнство сприяло об’єднанню державних земель навколо Києва.
Більше ніж половина християн в Україні є прихильниками православ’я. Нині воно представлене Українською православною церквою (УПЦ) Московського патріархату, Українською православною церквою (УПЦ) Київського патріархату та Українською автокефальною церквою. Кожна з них має свої монастирі, духовні навчальні заклади, періодичні видання, недільні школи.
Близько 20 % віруючих є прихильниками католицької церкви. Серед них приблизно 16 % – греко-католики, а решта – римо-католики. Представники цих конфесій проживають переважно в Західній Україні, найбільше їх у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях. Греко-католицька (уніатська) церква була створена Брестською унією у 1596 р. Вона підпорядковується Папі Римському, визнає догмати католицтва, але зберігає православні обряди. В Україні багато християнських церков протестантського спрямування. Серед протестантів найбільш значні євангельські християни-баптисти, п’ятидесятники, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, харизмати та інші. Кількість прихильників протестантських церков в Україні неухильно зростає.
На мусульманські громади припадає близько 1,2 % кількості релігійних громад. Найбільше мусульман у Криму серед кримських татар.
Понад 0,5 % громадян сповідують іудаїзм. Це євреї та караїми.
ПРОЙДІТЬ ТЕСТ ЗА ПОСИЛАННЯМ
ГАРНА НОВИНА ДЛЯ УСІХ АКТИВНИХ ТА СТАРАННИХ
ЦЕ ОСТАННЯ РОБОТА НА ОЦІНКУ!!!
ВІТАЮ ВАС!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар