ТЕМА: Система розселення.
Міські агломерації, урбанізація,
субурбанізація і джентрифікація.
Особливості сільських населених
пунктів.
Як люди розселилися по Землі
На основі археологічних знахідок «колискою» людства вчені вважають порівняно невеликі території, що охоплюють Південну Європу, Південно-Західну Азію та Північну Африку. Освоюючи нові землі, люди розселялися по планеті. Спершу від своєї «прабатьківщини» вони рухалися на північний захід – у Європу, на північний схід – в Азію та на південь, углиб Африки. Близько 30 тис. років тому через материковий перешийок, який тоді існував на місці Берингової протоки, мисливські племена перейшли до Північної Америки. Звідси вони просувалися на південь, освоюючи Центральну та Південну Америку, а близько 10 тис. років тому досягли острова Вогняна Земля. Приблизно в той самий час люди прийшли з Азії до Австралії. Таким чином, близько 15–10 тис. років тому вони розселилися по всіх освоєних нині територіях, але дуже нерівномірно.
Розселення – це розміщення населення по території та розподіл його за різними типами поселень.
Розглянемо розміщення людей на планеті за двома характеристиками: густота населення і розподіл людей за різними типами поселень.
Середня густота населення світу
Населення на Землі розміщене вкрай нерівномірно. Так, на 7 % площі суходолу зосереджено до 70 % населення світу. Водночас 15 % площі материків і островів займають «білі плями» – зовсім не заселені території. Для формування уявлення про поширення людей по території існує показник густоти населення та відповідна тематична географічна карта.
Густота (щільність) населення – ступінь заселеності певної території, чисельність постійного населення, що припадає на одиницю площі (зазвичай на 1 км²).
У зв’язку зі зростанням кількості населення на планеті зростає й середній показник густоти населення. Зокрема, у 1890 р. він становив 12 осіб/км², у 1950 р. – 18 осіб/км², у 1992 р. – 40 осіб/км², а в наш час – 48 осіб/км². Утім цей показник значно коливається на різних територіях.
Дуже високим вважають показник густоти населення, що становить понад 200 осіб/км². Він характерний для Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Ізраїлю, Шрі-Ланки, Республіки Корея. Найвищою ж у світі густотою населення серед великих країн вирізняється азіатська держава Бангладеш – 1102,8 особи/км².
Дуже низька густота населення в таких країнах, як Австралія, Канада, Монголія, Лівія, Мавританія, Намібія. Тут вона становить менш як 4 особи/км².
Більша частина населення Землі проживає у північній (90 %) та східній (85 %) півкулях. Проте в межах як окремих материків, країн, так і частин світу існують великі контрасти в густоті населення. Що ж їх спричиняє?
Причини різної густоти населення
- З давніх-давен головним обмежувачем розселення людей був природний чинник. Про це свідчать такі факти: постійні населені пункти на планеті розміщені на південь від 78° пн. ш. і на північ від 54° пд. ш.; 80 % людства живуть на рівнинах; понад 50 % – на відстані від моря не більш ніж 200 км, а 30 % – не далі ніж 50 км від узбережжя. Водночас малозаселеними є пустелі, вкриті льодовиками простори, тундра, вологі екваторіальні ліси.
- Другим є історичний чинник. Найгустіше заселені райони давнього освоєння, де формувалася людина сучасного типу або існували могутні цивілізації давнього світу. Тому густозаселеними регіонами й нині лишаються Європа, Південна і Східна Азія. Потужні міграційні потоки з Європи після епохи Великих географічних відкриттів спричинилися до більшої густоти населення саме східного узбережжя Америки.
- Третім чинником є демографічний. Чисельність і густота населення швидше зростають у країнах із другим типом відтворення. Навпаки, демографічна криза та депопуляція призводять до зменшення кількості й густоти населення.
- Нарешті, розміщення населення завжди залежало від економічного чинника, тобто рівня розвитку та розташування виробництва. Ще в давнину внаслідок розвитку сільського господарства були території, що «притягували» людей: долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина. З початком розвитку промисловості утворилися великі осередки підвищеної густоти населення в Європі та на сході Північної Америки. Тепер дедалі частіше господарство тяжіє до морських шляхів, які визначають економічні зв’язки між більшістю країн сучасного світу. Тому й густота населення зростає в цих районах.
Густота населення в Україні
Станом на 1 січня 2019 року густота населення України становила 70,5 осіб на 1км2. Найвища густота населення характерна для східних та західних областей, а також Київської області (разом з Києвом). Досить низька густота населення у поліських і степових областях України. Максимальна густота населення зафіксована у Донецькій області, мінімальна — у Чернігівській.
Певний вплив на густоту населення мають природні показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.
Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим. Низькі показники густоти населення характерні для посушливих районів степових областей: Херсонській області (38,4 осіб на 1 км2), а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградської областей.
З другої половини XX століття на розміщення населення України все більший вплив мало поступове загострення екологічної кризи й особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.
Найвища густота населення характерна для східних і західних областей, а також Київської області (разом з Києвом). Максимальна густота населення зафіксована у Донецькій області – 160,4 особи/км². З-поміж центральних областей найгустіше заселена Дніпропетровська область – 102,5 особи/км². Тут показники густоти високі за рахунок міського населення. Цьому сприяє високий рівень індустріалізації названих територій. Серед західних найщільніше заселені Львівська (115,2 особи/км²) та Чернівецька (112,0 особи/км²) області, але вже за рахунок сільського населення.
Досить низька густота населення у поліських і степових областях України. Мінімальний показник спостерігається у Чернігівській області – 32,5 особи/км², де істотний вплив на густоту населення мають природні чинники. Тут високий показник лісистості території, значна заболоченість, малородючі ґрунти, тому мало як міських, так і сільських поселень. До таких регіонів також належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Сумської областей. На півдні найнижча густота населення у Херсонській області – 37,3 особи/км². Це пов’язано як із природними причинами (посушливі степові райони), так і з історичними (район пізнього господарського освоєння людиною). Аналогічні показники характерні для таких степових областей, як Миколаївська, Запорізька й Одеська.
Малозаселені території трапляються навіть у межах областей із високим середнім показником густоти населення. Наприклад, це гірські райони Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей, Автономної Республіки Крим.
З другої половини XX ст. на розміщення населення України дедалі більший вплив мав екологічний чинник. Так, у 1986 р. повністю відселено мешканців міст і сіл 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов’язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Люди залишають й інші зони екологічної кризи, які займають близько 15 % території України.
Помітно відрізняється густота міського та сільського населення. У великих містах, які займають лише 2,5 % площі країни, сконцентрована майже половина всього населення. Там середня густота населення сягає 1500–4000 осіб/км². Наприклад, у Києві – 3414,8 особи/км². У сільських районах вона знижується до 20–40 осіб/км².
Населені пункти
Типи поселень
Результатом розселення людей є мережа населених пунктів (поселень) – уся сукупність населених пунктів, розташованих на будь-якій території. Розрізняють два типи поселень: міські й сільські. За даними статистики, нині 51 % населення світу проживає в міських поселеннях, а 49 % – у сільських.
Утім провести межу між містом і селом не завжди легко. Чим же вони відрізняються одне від одного? За якими критеріями поселення поділяють на села і міста? Здавалося б, найважливішим критерієм могла б слугувати кількість населення. Проте єдиних стандартів у світі щодо людності міст немає. Так, у Скандинавських країнах, Данії, Ісландії містом вважають поселення, де мешкає понад 200 жителів, у Канаді та Австралії – більш ніж 1 тис. осіб, у США – понад 2,5 тис. осіб, у Китаї – більше 3 тис. осіб, в Україні – понад 10 тис. осіб, у Росії – понад 12 тис. осіб, у Японії – понад 30 тис. осіб. На рівні ООН було зроблено спроби встановити єдиний, спільний для всіх країн критерій для визначення статусу міста – не менше 20 тис. осіб. Але при цьому кількість міст світу одразу зменшилася б на чверть. Тоді було вирішено вести облік міст за даними кожної держави.
Головною ознакою, що відрізняє міське поселення від сільського, є характер зайнятості населення. Міським є поселення, де більша частина людей працює в промисловості та сфері послуг, сільським – у сільському господарстві.
Міські поселення
У наш час розміщення людей дедалі більше визначається географією міст. Нині в містах живе більше ніж половина всього населення планети. Сільське населення переважає лише в Африці та в Азії.
Місто – тип поселення, понад 85 % жителів якого зайняті у сфері послуг і промисловості.
Зазвичай місто характеризується значною кількістю населення та великою його густотою. У місті зосереджено багато видів господарської діяльності: наука, освіта, культура, інформація, банківська справа, транспорт, промисловість, будівництво та інші. Усе це, поєднане інженерною і соціальною інфраструктурою (сферою обслуговування, необхідною для функціонування міста), зумовило тут формування особливого міського способу життя. Кожне сучасне місто має певні особливості внутрішньої організації. У ньому наявні квартали будинків, часто міські райони. Є центральна частина, промислові зони, в сучасний період – бізнес-сіті. Розвинута інфраструктура: дорожні мережі, вулиці з тротуарами, алеї, пішохідні зони, громадський транспорт. Наявне централізоване водо-, газо-, електропостачання, каналізація, телекомунікації, підприємства з утилізації відходів. Місто є важливою адміністративною одиницею країни.
Нині у світі налічується понад 2,5 млн міст. Їх розрізняють за кількістю населення (людністю) та функціями.
За кількістю жителів міста поділяють на групи:
- малим у більшості країн вважають місто, де мешкає до 20 тис. осіб
- середнім – 20–100 тис. осіб
- великим – 100–500 тис. осіб
- надвеликим – 500 тис. – 1 млн осіб
- містом-мільйонником – понад 1 млн осіб
- містом-мультимільйонником – більше ніж 5 млн осіб.
Перші в історії міста були центрами торгівлі, ремесла, адміністративної влади, військовими укріпленнями. З розвитком суспільства роль міст значно розширилася. Вони стали транспортними вузлами, культурними, освітніми, курортними центрами. Тепер міста класифікують за їхніми функціями, тобто основною роллю, яку вони відіграють у господарстві країни. Великі міста часто є багатофункціональними, виконують одразу кілька функцій як у виробничій сфері, так і у сфері послуг. В останні десятиріччя серед функцій найбільших міст зростає роль саме невиробничої сфери: науки, освіти, культури, фінансового та юридичного обслуговування, реклами, побутових послуг тощо. Так, у Нью-Йорку у сфері послуг працює понад 4/5 усього економічно активного населення, у Лос-Анджелесі та Чикаго – більше як 3/4. Є й вузькоспеціалізовані міста, основою для розвитку господарства яких стала одна галузь виробничої або невиробничої сфери.
Виділяють міста з такими функціями:
- промисловими
- транспортними
- політико-адміністративними (так звані штучні столиці – міста, що були спеціально збудовані як адміністративні центри і не виконують інших функцій:
- науковими та освітніми
- курортно-оздоровчими
- військовими
- релігійними
Світові міста
Деякі міста відіграють важливу роль не лише у житті країни, а й в економічному та політичному житті всього світу. Їх називають світовими (глобальними) містами, або альфа-містами.
Світове місто – це місто, яке вважається важливим елементом світової економічної системи, здійснює сильний політичний, економічний і культурний вплив на ключові регіони Землі.
Уперше термін «світове місто» було використано на початку 1990-х років щодо Лондона, Нью-Йорка і Токіо. Світове місто – це не завжди столиця країни. У таких містах проводять міжнародні зустрічі, міжнародні організації розміщують свої штаб-квартири. Світові міста вирізняються з-поміж інших міст багатьма особливостями.
Наприклад,
- Шанхай (24,2 млн осіб), Карачі (23,5 млн осіб), Пекін (21,2 млн осіб) – найбільшою у світі кількістю населення;
- Токіо, Осака, Москва – високою «вартістю» життя;
- Дубай, Маямі, Амстердам – кількістю іноземців;
- Токіо, Москва, Сеул – пасажиропотоком метрополітену;
- Шанхай, Лондон, Нью-Йорк – довжиною метрополітену;
- Атланта, Пекін, Лондон – потоком авіапасажирів;
- Москва, Нью-Йорк, Лондон – кількістю мільярдерів;
- Токіо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес – обсягами виробництва товарів і надання послуг.
Нині складено перелік зі 173 світових міст. Найбільше їх на території США, Європейського Союзу, Індії та Китаю. За значенням ці міста умовно поділяють на три типи:
- Альфа (44 міста)
- Бета (63 міста)
- Гамма (110 міст)
Рейтинг світових міст очолюють Лондон і Нью-Йорк. Їх зараховують до типу Альфа++. Серед українських міст до групи світових належить лише Київ, який посідає 70-те місце і віднесений до типу Бета.
Типи поселень в Україні
У результаті розселення людей в Україні склалася своя мережа населених пунктів. За даними статистики, нині 68,7 % населення України проживає в міських поселеннях, а 31,3 % – у сільських.
В Україні існує 1345 міських поселень.
Найбільша частка міських жителів спостерігається у промислових областях: Донецькій (90,6 %), Луганській (86,8 %), Дніпропетровській (83,5 %).
Найменша – у західних областях: Закарпатській (36,8 %), Чернівецькій (42,3 %), Івано-Франківській (43,1 %), Тернопільській (44 %), Рівненській (47,4 %), Вінницькій (50 %).
Поняття «місто» в Україні пов’язують з магдебурзьким правом – однією з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у середньовічній Європі, що сформувалася в німецькому місті Магдебург у 1235 р. Завдяки цій системі були створені міські ради – орган міського самоврядування, що не мав аналогів у селах. На Русі магдебурзьке право з’явилося з німецькими колоністами. Згодом право на самоврядування здобули Львів, Луцьк, Галич, Київ та інші міста.
Нині в Україні населений пункт може одержати статус міста лише за окремим законом Верховної Ради. Головною ознакою міста є характер зайнятості населення. Інший критерій – кількість населення. В Україні це не менше 10 тис. осіб, хоча є і винятки. У Берестечку (Волинська область) та Угневі (Львівщина) налічується відповідно менше ніж 4 тис. і трохи більше як 1 тис. жителів, але за характером зайнятості населення та роллю в культурному житті країни вони дістали статус міста. Міста Прип’ять і Чорнобиль узагалі не мають постійного населення.
До міських в Україні відносять два типи поселень – міста і селища міського типу (смт). Нині в Україні існує 460 міст. Найбільше їх у Донецькій (52), Львівській (44), Луганській (37) областях. Найменше – у Херсонській (9) та Миколаївській (9). В Україні переважають малі та середні міста.
- Великих міст (із населенням 100–500 тис. осіб) – 37.
- Є 6 надвеликих (500 тис. – 1 млн осіб) міст: Одеса (993,2 тис. осіб), Дніпро (979 тис. осіб), Запоріжжя (753 тис. осіб), Донецьк (750 тис. осіб), Львів (721,1 тис. осіб), Кривий Ріг (645,7 тис. осіб).
- У період з 2001 до 2016 р. кількість міст-мільйонників скоротилася з п’яти до двох. Нині до них належать Київ (2,86 млн осіб) і Харків (1,43 млн осіб).
Обласні центри і деякі великі міста України є багатофункціональними. Інші міста вузькоспеціалізовані.
Виділяють міста з такими функціями:
- багатогалузеві промислові (Запоріжжя, Кривий Ріг)
- вузькоспеціалізовані промислові (Шостка)
- транспортні (Чорноморськ, Жмеринка)
- курортно-оздоровчі (Ялта, Трускавець, Миргород)
- військові (Севастополь, Остер)
- релігійні (Почаїв).
Селища міського типу – це також міські поселення, оскільки більшість їхніх жителів зайняті у промисловості та сфері послуг, але кількість населення менша: від 2 до 10 тис. осіб. Селищ міського типу в Україні 885. Найбільше їх у промислових східних областях: Донецькій (131), Луганській (109), Харківській (61). Найменше – у Чернівецькій (8), Черкаській (15) та Рівненській (16).
У нашій країні існує 28 388 сіл. Для України притаманна групова форма сільських поселень – великі села у поєднанні з хуторами. Особливості географічного положення, природних умов і ресурсів, історичного розвитку зумовили значні відмінності у розмірах сільських поселень.
- Так, на Поліссі переважають малі села з населенням 200–500 осіб. Здебільшого це одновуличні села. Вони розташовані на підвищених вододілах річок. Такий тип сільського розселення називають вододільним, оскільки люди селяться далеко від берегів річок, на вододілах, де є дреновані сухі місця. Іноді на Поліссі трапляється хутірський тип розселення з невеликою кількістю садиб.
- У лісостеповій та степовій смугах сформувалися великі села з населенням 500–1500 осіб. У лісостеповій зоні села поширені в долинах річок і ярах, у степовій – у балках, близько до рівня ґрунтових вод. Це дає можливість легше копати криниці, створювати ставки, краще використовувати талі й дощові води. Такий тип розселення називають долинно-яружним. Села там часто мають форму правильної шахівниці.
- У Карпатах люди живуть у міжгірських улоговинах, долинах річок, як правило, не вище 800 м над рівнем моря. Такий тип поселень називають гірсько-долинним.
Нині сільське населення страждає від гострих соціально-економічних проблем, що ставить його на межу вимирання. У результаті прорахунків у реформуванні сільського господарства селяни втратили роботу. Злидні й безробіття, занепад соціальної сфери (брак якісної освіти, дошкільних і культурних закладів) примусили молодь залишати села. «Старіння нації» призводить до погіршення демографічної ситуації та вимирання українських сіл. Без економічних реформ, залучення населення до виробництва, створення умов для роботи і проживання молоді у сільській місцевості ці проблеми подолати неможливо.
Урбанізація
Урбанізація в Україні
Процес урбанізації в Україні розпочався у XIX ст. Особливо він прискорився після скасування кріпацтва в 1861 р. та швидкого розвитку промисловості. Утім міські жителі ще тривалий час становили незначну частку населення.
Із 1930-х років у зв’язку зі спланованим радянською владою голодомором на селі та форсуванням процесів розвитку промисловості урбанізація пришвидшилася. Нею керувала держава: будувалися нові міста, розширювалися старі. З сіл прибуло населення, утворюючи клас робітників. У 1940 р. в Україні вже було 255 міст і 459 селищ міського типу, рівень урбанізації досяг 36,2 %. Лідером з цього погляду став Донбас, де рівень урбанізації становив 74 %. За ним слідували Харківщина і Дніпропетровщина.
Після Другої світової війни темпи урбанізації зросли ще більше. Наприкінці 50-х років ХХ ст. в Україні вже було 332 міста і 744 селища міського типу, а рівень урбанізації зріс до 45,7 %. У 1960–1970-х роках почали формуватися міські агломерації навколо таких ядер, як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Львів. Рівень урбанізації вже був високим – 60,8 %.
На початку 1990-х років рівень урбанізації майже досяг сучасного, що свідчило про перетворення України на високоурбанізовану країну. Кількість міст зросла до 437, а п’ять із них були містами-мільйонниками. Сформувалися 19 міських агломерацій. Темпи урбанізації сповільнилися. Почалися процеси субурбанізації. Разом з тим урбанізація мала однобічний характер, спрямований на промисловий розвиток. Якість міського життя була невисокою, наростали екологічні проблеми, сфера послуг не відповідала нормам міського способу життя, особливо в малих і середніх містах.
Зростання частки міського населення в Україні
На сучасному етапі Україні притаманні високий рівень (68,7 %) та низькі темпи урбанізації. У результаті субурбанізації сформувалися міські агломерації – найбільша форма міського розселення в Україні. У них проживає близько 36 % населення країни.
- До моноцентричних агломерацій належать, зокрема, Київська (5,2 млн осіб), Харківська (2,2 млн осіб), Одеська (1,5 млн осіб), Львівська (1,5 млн осіб), Запорізька (1,1 млн осіб).
- Біцентричними є Дніпропетровсько-Дніпродзержинська (2,4 млн осіб), Донецько-Макіївська (2 млн осіб), Горлівсько-Єнакіївська (783 тис. осіб), Ужгородсько-Мукачівська (469 тис. осіб), Лисичансько-Сєверодонецька (360 тис. осіб), Калуш-Долинська (298 тис. осіб) агломерації.
- Поліцентрична агломерація сформувалася на Донбасі (4,7 млн осіб).
Міграційні процеси в Україні. Українці на світовому та регіональному ринку праці
В Україні спостерігається незначне, але позитивне сальдо міграцій. За даними 2017 р. з країни емігрувало близько 22,9 тис. осіб, а прибуло 33,5 тис. іммігрантів. Але від’їжджають переважно кваліфіковані робітники та науковці, а прибувають – біженці та переселенці: вихідці з Кавказу, країн Центральної та Східної Азії, Молдови. Серед них є багато нелегальних мігрантів. Найбільший приріст мігрантів характерний для Києва, Київської та Одеської областей.
Трудова міграція з України зростає. За даними Світового банку, наша держава посідає 5-те місце в світі за кількістю емігрантів (близько 6,6 млн осіб). Це спричинено низкою чинників: високий рівень безробіття, низький рівень життя та соціального забезпечення, потреба в фінансах на відкриття власного бізнесу, незадоволення умовами праці, а також нерівність доходів порівняно з різними країнами. Водночас під впливом глобалізації зростає попит на кваліфіковану й водночас дешеву українську робочу силу. Найбільш привабливими для українців є країни Європи (Польща, Чехія, Німеччина, Угорщина, Італія, Іспанія, Португалія), Росія, Канада, США.
В Україні розроблено міграційну політику, цілями якої є зменшення масштабів зовнішньої міграції, стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль за перетином державного кордону. Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потенціалу й є складовою демографічної політики. Адже найчастіше виїжджають за кордон люди працездатного віку: 2/3 з яких у віці від 15 до 39 років; вони становлять основний трудовий потенціал. Майже 1/3 емігрантів – люди з вищою освітою. Україна є учасницею Міжнародної організації праці (МОП) та Міжнародної організації з міграції (МОМ). Основними напрямами їхньої діяльності є захист прав трудових мігрантів, попередження та запобігання торгівлі людьми, захист і реінтеграція потерпілих від торгівлі людьми тощо. МОМ здійснює Програму управління міграційними переміщеннями в партнерстві з урядами США, Канади, країн Європи, Нової Зеландії та Австралії, Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців. Ця програма надає допомогу щодо організації переїзду мігрантів, підготовки документів, добровільного повернення та консультування.
Через політичні причини в Україні загострилася проблема незаконного в’їзду в Україну біженців з країн Азії. Унаслідок військової конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема внутрішніх біженців із зони бойових дій. Так, з окупованих територій Донецької і Луганської областей вимушені були переселитися в інші частин України понад 1 млн осіб.
Демографічна політика в Україні
Україна багато чого запозичила щодо проведення демографічної політики, що спрямована на стимулювання народжуваності, із загальноєвропейського досвіду. Її основним напрямом є фінансова допомога сім’ям, зокрема жінці як матері та робітниці. Так, для матерів, які народили дитину, держава надає грошову допомогу, забезпечує передпологову відпустку та трирічну відпустку з догляду за дитиною, створює систему кредитування молодих сімей. Розвиток системи дошкільної освіти дає змогу жінці працювати. Розроблено політику допомоги самотнім батькам. Окрім стимулювання народжуваності важливе значення має збереження здоров’я матері та дитини як пріоритет держави. Велике значення має громадянська захищеність населення як важливий чинник поліпшення демографічної ситуації.
Система розселення. Міські поселення
Процес урбанізації в Україні складався з кількох послідовних стадій. Перша – власне урбанізація – концентрація населення в містах і поширення міського способу життя. Цей процес розпочався в Україні в XIX ст. й триває певною мірою донині, хоча темпи урбанізації уповільнилися. Рівень урбанізації високий – 69,2%. Найвищі її показники мають промислові області сходу та центру: Донецька (90,6%), Луганська (86,8%), Дніпропетровська (83,5%), найменші – західні області: Закарпатська (36,8%), Чернівецька (42,3%), Івано-Франківська (43,1%), Тернопільська (44%), Рівненська (47,4%), Вінницька (50%). Більша частина міського населення в Україні сконцентрована в 41 великому місті (понад 100 тис осіб). З-поміж них, кількість міст-мільйонерів скоротилася з п’яти до трьох: Київ (2,9 млн осіб), Харків (1,4 млн осіб) та Одеса (1,01 млн осіб). Є 5 надвеликих (500 тис. – 1 млн осіб) міст: Дніпро (976,5 тис. осіб), Донецьк (927,5 тис. осіб), Запоріжжя (750,7 тис. осіб), Львів (758,5 тис. осіб) і Кривий Ріг (639,0 тис. осіб). Через істотний дефіцит робочих місць на селі, недостатній розвиток (або відсутність) побутової та соціальної інфраструктури значна частина сільських жителів тимчасово проживає й працює в містах. Більшість великих міст багатофункціональні. У монофукціональних (вузькоспеціалізованих) містах основою для розвитку господарства є певний напрям виробничої або невиробничої сфери.
Виокремлюють міста з такими функціями:
- багатогалузеві промислові (Запоріжжя, Кривий Ріг)
- вузькоспеціалізовані промислові (Шостка)
- транспортні (Чорноморськ, Жмеринка)
- курортно-оздоровчі (Трускавець, Миргород)
- релігійні (Почаїв).
Наприкінці ХХ ст., коли міський спосіб життя (з його забрудненням довкілля, шумом, стресами) вже не влаштовув людей, особливо з високими статками, вони почали залишати центральні райони міст й оселятися в приміській смузі. Так розпочалася друга стадія урбанізації – субурбанізація – процес відтоку міського населення до передмість. Це явище пов’язують також з дешевшою землею для зведення власного будинку в приміській зоні. Внаслідок субурбанізації розвивалася приміська зона та сформувалося 19 міських агломерацій, в яких проживає близько 36% населення України. Це найбільша форма міського розселення в нашій країні, що формується, коли навколо великого міста або кількох близько розташованих міст (ядра агломерації) виникають міста-супутники та численні міські поселення.
До моноцентричних агломерацій належать, зокрема, Київська (5,2 млн осіб), Харківська (2,2 млн осіб), Львівська (1,5 млн осіб), Одеська (1,2 млн осіб), Запорізька (1,1 млн осіб).
Біцентричними є Дніпровсько-Кам’янська (2,4 млн осіб), Донецько-Макіївська (2 млн осіб), Ужгородсько-Мукачівська (469 тис. осіб), Лисичансько-Сєверодонецька (360 тис. осіб), Калуш-Долинська (298 тис. осіб) та інші.
Поліцентрична агломерація сформувалася на Донбасі. Нині урбанізація набуває нових форм. Розпочався процес протилежний субурбанізації – джентрифікація, тобто реконструкція та оновлення раніше непривабливих частин міста та переїзд до них заможних верств населення. Внаслідок цього туди направляються інвестиції для розвитку інфраструктури, кредити на придбання нерухомості, зростають середні статки та культурний рівень мешканців.
ПРОЙДІТЬ ТЕСТ ЗА ПОСИЛАННЯМ НИЖЧЕ
Немає коментарів:
Дописати коментар