Тема. Географічні складники політичної
географії: географічний простір, території, географічні місця. Політичні
складники: політичні інституції, політичні відносини, «сила».
Територіально-політичні системи національного і наддержавного рівнів. Геополітика,
її складові. Зовнішня та внутрішня
геополітика. Геополітика «сили».
Різновиди «сили». Взаємозв’язок між національними та геополітичними
інтересами держави
На межі географії та політології сформувалася наука політична географія.
Політична географія – суспільно-географічна наука про просторову організацію держав і міждержавних об’єднань, розміщення та стосунки між політичними силами, територіальні форми політичних процесів і явищ.
Предметом політичної географії визначають геопросторову (територіальну) організацію політичної сфери суспільства. Політична географія проводить дослідження за такими трьома територіальними рівнями:
- макрорівень – географічний простір: дослідження світу в цілому та великих регіонів;
- мезорівень – території: окремих країн;
- мікрорівень – географічних місць: окремих міст, районів тощо.
Географічний простір – одне з фундаментальних понять політичної географії, яким позначають упорядкованість географічних об’єктів відносно земної поверхні та їх просторову організацію. Інтегральний географічний простір складається з економічного, соціального, політичного та фізичного просторів.
Територія – частина поверхні суходолу на Землі з природними й створеними внаслідок людської діяльності ресурсами, що має певні просторові межі та географічне положення.
Якщо йдеться про морські простори, то вживають термін акваторія. Акваторії Світового океану дедалі активніше долучаються до політичного життя планети, оскільки це стосується свободи судноплавства, використання ресурсів виняткових економічних зон, екологічної безпеки та ін.
Географічне місце –
будь-який географічний об’єкт із офіційно визначеними межами (зокрема країна, її частина, населений пункт, місцевість тощо), що характеризується певним місцем розташування на поверхні Землі.
Політична географія має багато напрямів дослідження. Основний з них
– політична карта світу, етапи її формування та сучасний стан. Політична географія вивчає також становлення кордонів держав, можливості транскордонних зв’язків, територіальні претензії. Складником політичної географії є політико-географічне країнознавство, яке проводить комплексне політико-географічне оцінювання регіонів світу та окремих країн. Важливим напрямом політико-географічних знань є геополітика, що аналізує вплив різноманітних географічних чинників на стратегічні позиції держав у світовому географічному просторі.
Політичні складники: політичні інституції, політичні відносини
До складу політичної системи суспільства входять політичні інституції та політичні відносини.
Політичні інституції – це різновид соціальних інститутів, завданнями яких є встановлення, виконання та підтримання влади.
Це спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, зумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. У сучасному суспільстві існує ряд основних політичних інституцій. Центральним, базовим елементом організації суспільства в політичну систему є інституція держави. Функції регулювання відносин щодо створення основних правових норм, законів і представництва інтересів різних соціальних груп виконує інституція парламентаризму. Систему взаємодій, що складаються між органами, посадовими особами, які здійснюють поточне управління суспільними справами та населенням країни, регулює інституція виконавчої влади. Професійну діяльність людей, які належать до особливої статусної групи, регулює інституція державної служби. Інституція глави держави забезпечує стійке відтворення суспільних відносин, дає змогу лідеру держави виступати від імені всього народу, бути вищим арбітром у суперечках, гарантувати цілісність країни, непорушність конституційних прав громадян. Регламентує відносини з приводу суперечок і конфліктів, робить взаємодії людей чітко визначеними та стійкими інституція судової влади. Крім того, існує інституція політичних партій, що представляє інтереси громадян і ставить за мету їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Найрізноманітніші організовані групи та спільноти людей формують групи інтересів. До них належать профспілки, молодіжний та жіночий рух, творчі союзи та об’єднання, етнічні та релігійні спільноти та ін.
У процесі спільної політичної діяльності індивіди й соціальні спільноти вступають у певні відносини.
Політичні відносини – стійкі взаємозв’язки й взаємодії суб’єктів політики. Така стійкість досягається завдяки нормам, що регулюють поведінку взаємодіючих політичних суб’єктів.
Політичні відносини значно більшою мірою, ніж інші, впливають на забезпечення соціальної стабільності. Ті політичні відносини, що утвердилися, вдосконалюються шляхом реформ. Типи політичних відносин можуть змінюватися також революційним шляхом. Якщо в суспільстві створюються умови, за яких об’єкт політики не хоче жити так, як раніше, а суб’єкт політики не може по-старому здійснювати політику й не вдається до реформ, то виникають об’єктивні передумови революції. За наявності зрілого суб’єктивного чинника складається загальнонаціональна криза, що може перерости в революцію. Якщо ж такого усвідомлення немає, то відбувається не революція з її докорінними змінами у політичних відносинах, а політичний бунт.
Розвинуте суспільство має безліч форм політичних відносин. Політичні відносини в загальному процесі суспільного розвитку можуть або відігравати прогресивну роль, або стати гальмом розвитку, чи навіть джерелом регресу.
Територіально-політичні системи (ТПС) національного та наддержавного рівнів
Основним об’єктом дослідження політичної географії є територіально-політичні системи (ТПС). Це об’єктивно взаємозалежні сполучення елементів політичної сфери (політичних й адміністративних кордонів, центрів управління, органів влади, партій, суспільних рухів тощо), що функціонують на певній території. За масштабами вирізняють кілька рівнів ТПС: наддержавний, або глобальний (світ, великі регіони), національний (країни) та місцевий (частина країни, населений пункт, місцевість тощо).
На наддержавному рівні політична географія досліджує співвідношення політичних сил між найбільшими за економічним та військовим потенціалом країнами – вивчає вплив політичних подій на глобальну економіку. Крім того, досліджує співтовариства країн, що утворили економічні або військово-політичні союзи, геополітичні регіони, геостратегічні регіони, культурні регіони (наприклад, арабські країни). Такі ТПС формуються на основі спільних довготривалих політичних та економічних інтересів, наявності великої політичної проблеми, культурної, етнічної, расової, мовної близькості. Ступінь їхньої цілісності відображає характер та інтенсивність зв’язків політичного, фінансового, торговельного, військового характеру.
Політична географія досліджує проблеми на національному рівні, що дає підстави говорити про існування окремої науки
– політико-географічного країнознавства. Країна
– ключовий суб’єкт внутрішньої політичної діяльності та міждержавних зв’язків. У межах держави формуються три типи ТПС, які відповідним чином структурують політичний простір на певній території:
- площові (територія держави, адміністративно-територіальні одиниці, автономні одиниці тощо)
- лінійні (державні кордони)
- точкові (столиця, регіональні центри, ключові економічні та військові бази).
Геополітика, її складові
Територіально-політичні системи (ТПС) національного та наддержавного рівнів
Основним об’єктом дослідження політичної географії є територіально-політичні системи (ТПС). Це об’єктивно взаємозалежні сполучення елементів політичної сфери (політичних й адміністративних кордонів, центрів управління, органів влади, партій, суспільних рухів тощо), що функціонують на певній території. За масштабами вирізняють кілька рівнів ТПС: наддержавний, або глобальний (світ, великі регіони), національний (країни) та місцевий (частина країни, населений пункт, місцевість тощо).
На наддержавному рівні політична географія досліджує співвідношення політичних сил між найбільшими за економічним та військовим потенціалом країнами – вивчає вплив політичних подій на глобальну економіку. Крім того, досліджує співтовариства країн, що утворили економічні або військово-політичні союзи, геополітичні регіони, геостратегічні регіони, культурні регіони (наприклад, арабські країни). Такі ТПС формуються на основі спільних довготривалих політичних та економічних інтересів, наявності великої політичної проблеми, культурної, етнічної, расової, мовної близькості. Ступінь їхньої цілісності відображає характер та інтенсивність зв’язків політичного, фінансового, торговельного, військового характеру.
Політична географія досліджує проблеми на національному рівні, що дає підстави говорити про існування окремої науки
– політико-географічного країнознавства. Країна
– ключовий суб’єкт внутрішньої політичної діяльності та міждержавних зв’язків. У межах держави формуються три типи ТПС, які відповідним чином структурують політичний простір на певній території:
- площові (територія держави, адміністративно-територіальні одиниці, автономні одиниці тощо)
- лінійні (державні кордони)
- точкові (столиця, регіональні центри, ключові економічні та військові бази).
Внутрішня геополітика
Основним осередком внутрішньої геополітики є офіційна державна діяльність. Важливим завданням внутрішньої геополітики держави є усунення загроз політичній стабільності, профілактика і розв’язування територіальних конфліктів. Крім забезпечення комплексного та пропорційного розвитку регіонів внутрішня геополітика розв’язує стратегічні питання державної безпеки, утвердження загальнодержавної ідеї, формування та відтворення партійно-політичних еліт тощо.
Основними загрозами територіально-політичній цілісності держав, стабільності їхнього суспільного розвитку є поява політичних рухів за незалежність окремих регіонів на основі етнонаціональних, релігійних або навіть економічних мотивів, а також вимоги приєднання окремих культурно споріднених територій до сусідніх держав. Адекватною відповіддю на реальні виклики і загрози є формування механізмів оптимізації державно-територіального устрою, збалансування регіонального економічного та демографічного розвитку, налагоджування взаємин в етнополітичній та культурно-політичній сферах.
Геополітика «сили»
У світовій політиці категорія сили має значення в тому разі, якщо вона дає змогу державі впливати на інші країни з метою досягнення своїх цілей.
Потенціал міжнародного впливу
– це сукупність різноманітних засобів і ресурсів, якими володіє держава для здійснення прямого й непрямого впливу на міжнародне середовище та інші держави, виходячи зі своїх цілей та інтересів. Основні ресурси держави – фінансово-економічний, військово-силовий, політико-дипломатичний, демографічний, міжнародний структурно-організаційний (участь і роль у міжнародних організаціях та інститутах) потенціал та ін.
Різновиди «сили»
У праці «М’яка сила: засоби досягнення успіху в світовій політиці» професор Гарвардського університету Джозеф Най зазначив, що матеріальні елементи сукупної державної сили – це «жорстка сила», а духовні її елементи – «м’яка сила». В епоху глобалізації та інформаційної революції дуже важливо розуміти той факт, що «не завжди силою володіє той, чия армія перемагає».
«Жорстка сила» (або жорстка влада) – використання примусу або винагороди задля досягнення цілей, тобто військової (мілітарної) й економічної сили задля примушення інших суб’єктів міжнародної політики до потрібної поведінки. Прикладами застосування «жорсткої сили» є введення радянських військ до Афганістану (1979 р.), вторгнення США в Ірак (2003 р.), «газовий конфлікт» між Росією та Україною (2005 – 2006 рр.), анексія Криму Росією (2014 р.). За Статутом ООН (ст.
2), забороняється загроза силою або її застосування. Однак у цьому документі під «силою» розуміють лише мілітарну силу. Стосовно економічної сили такого механізму не існує.
Мілітаризм – державна ідеологія, спрямована на виправдання політики постійного нарощування військової міці й припустимості використання військової сили під час вирішення міжнародних і внутрішніх конфліктів.
Прикладом застосування економічної сили є введення економічних санкцій за порушення Статуту ООН у політичній сфері. Наприклад, такі заходи було застосовано проти Росії через анексію Криму. Формами економічного впливу можуть бути припинення постачання продовольчої допомоги, а також кредитування, згортання програм економічного співробітництва тощо.
На противагу «жорсткій силі» існує «м’яка сила» – можливість отримати бажане через співробітництво та привабливість. Так держава здатна домагатися своїх цілей завдяки привабливості власної культури, суспільно-політичних цінностей. Хоча «м’яка сила» може бути використана і з недобрими намірами. «М’яку силу» зазвичай використовують держави-світові лідери, що дає їм змогу впливати на політику інших держав. Такий підхід є найефективнішим на початку ІІІ тисячоліття. Використання Україною її багатих культурних надбань, пріорітетність демократичних цінностей можуть стати надійною основою для запровадження «м’якої сили» в реалізації зовнішньополітичного курсу України.
Більшість суб’єктів міжнародних відносин у своїй зовнішній політиці використовує концепцію смарт-сили (або «розумної сили»), що полягає в поєднанні «жорсткої» та «м’якої» сил. Наприклад, використання не лише військової сили, а й залучення до військових союзів та виконання партнерських програм.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ВІДЕО УРОК
Немає коментарів:
Дописати коментар